Ламаючи голову над туристичними перспективами краю, тепер наші можновладці схиляються до будівництва розважально-відпочинкової інфраструктури. Їхню логіку зрозуміти можна. На дармову земельку знайдеться будь-який інвестор. Але, щоб залучити відпочивальника, туриста, певно, потрібно щось показати таке…
Кому-кому, а Тернопіллю з природою пощастило. Гріх скаржитись. Ці красоти вабили не одну самодостатню людину. Певно, тому, у нас так багато величних свідків минулого. Палаци, руїни замків, костели, собори, церкви та церковки. Неабияка архітектурна спадщина.
У давнину кожен поважаючий себе чоловік підзбирував якусь колекцію, щоби згодом передати людям. Саме вони стали основою тих музеїв, які ще нині збереглися в нашому краї. Тут слід ще й не забувати більшовиків, які фронтом виступали проти церков, а руйнуючи їх, не забували про цінності, які теж, хай і частково, але поповнили сховища та експозиції музеїв. Все, що не встигли знищити і продати, стало основою наших національних цінностей при незалежній Україні. І то завдяки ентузіастам, дивакам, одинакам. Нині ми користуємось плодами їхньої самопожертви. Адже збираючи раритети, як це не дивно для багатьох новоявлених ковалів власного щастя, при цьому потрібно відмовляти собі багато у чому. В поїздочках за кордон, відпочинках на морях, шашличках, дівчатках і, звісно, у будівницві житло-храму для себе любого. Клопітка це робота – оберігати спадщину для нащадків…
Ламаючи голову над туристичними перспективами краю, тепер наші можновладці схиляються до будівництва розважально-відпочинкової інфраструктури. Їхню логіку зрозуміти можна. На дармову земельку знайдеться будь-який інвестор. Але, щоб залучити відпочивальника, туриста, певно, потрібно щось показати таке… А що ми показуємо в Тернополі? Занедбаний замок? Засмічене озеро, на берегах якого вже б’ють сваї, ніби-то для еліонів (причалів для катерів), політичні посіпаки провладної партії… Виставковий зал національної спілки художників? Слава Богу, ще тримаються художній та краєзнавчий музеї. Але й вони, на превеликий жаль, не можуть похвалитися належною кількістю відвідувачів, адже на кожну експозицію, знову ж таки, потрібні кошти.
Втім, річ не тільки в них. Просто місто не має чіткої означеності. Всі слогани, запропоновані і розкручені міською владою за бюджетні кошти на соціальних бігбордах, підійдуть для будь якого районного центру України. Самі подумайте, чи поїдуть туристи на таку «замануху» типу: «Тернопіль – місто для тернополян!», «Тернопіль – місто для життя!» Але, що найбільше дивує: «Тернопіль – місто фестивалів!». Яких таких, щоб все кинути і приїхати? Я розумію, Почаїв і Зарваниця… Особливої реклами не потребують.
Отже теза наступна: слоган нашого міста має бути унікальним, об’єднуючим і універсальним - «Тернопіль – центр моральних і духовних цінностей українства!»
Що для цього залишилося зробити? Перше: поставити пам’ятний знак із відповідним написом. До речі, він вже виготовлений скульптором Миколою Королем. Друге: знайти приміщення для живописної спадщини нашого земляка Івана Марчука, якого весь світ, зауважте, без допомоги української і місцевої влади, давно визнав генієм. І третє: щоб не повторилась ситуація із паном Іваном, просто пролупити очі і скористатись тим, що є під самим носом. Вирішити питання із наданням приміщення або земельної ділянки під забудову в архітектурному центрі Тернополя під арт-майстерню унікальної колекції української вишивки Віри Матковської.
Ось ті три кити нашої самобутності. Нічого видумувати не треба. Тоді турист не минатиме Тернопіль. А ще закцентуйтеся на екземплярах скульптурних творів Пінзеля у музеях міста - і наше туристичне коло визначилось. Ми самодостатні і ми – самобутні. Що заважає зробити це нині? Недалекоглядність? Жадоба? Невміння знайти політичний компроміс у міській раді для вирішення нагальних питань міста? Чи просто воля міського голови?..
І попри все…
Вишивала сорочку майстриня
Не дружина, помітьте,
Майстриня…
Чорний смуток на голій ріллі
І привабливий сором калини
Увібрали її кольори.
Візерунки поклала навхрест,
Ніби шлях до зорі охрестила
За мене ніби Бога просила,
щоб з душею разом я воскрес…
Там, де серце – червоні нитки
Запалили мені берегиню.
Хто ж насправді
Я був їй таки?
Вишивала ж сорочку майстриня.
Не дружина, помітьте, майстриня.
Сорочка вишивана
Червоне, чорне біле…
Такими кольорами
прожив я вдалині
Ти надавала сили
Ти розправляла крила
Коли на Україну
літав я увісні
Олександр СМИК
Матеріали газети "20 хвилин"
« Back to previous page