Борщівські вишивки з колекції В.Матковської презентували в місті Яремче

  Борщівські вишивки з колекції В.Матковської презентували в місті Яремче (Фото)

Невелику частину своєї колекції 12 липня  мистецтвознавець презентувала в Музеї етнографії Карпатського краю в місті Яремче.Презентувала колекцію Віра Матковська — відома на Тернопільщині і за її межами пошановувачка вишиття, вона вже чимало років є збирачем національного вбрання. Нині її колекція складається з півтори тисячі жіночих і чоловічих вишитих сорочок, запасок, спідниць, кожушків, безрукавок... Усі ці вироби народної творчості як колишні, так і нинішні мають велику історичну цінність. Власне у виставковому залі музею було представлено чорну борщiвську вишивку.

 Борщівські вишивки з колекції В.Матковської презентували в місті Яремче (Фото)

Борщівські вишивки з колекції В.Матковської презентували в місті Яремче (Фото)

Борщівські вишивки з колекції В.Матковської презентували в місті Яремче (Фото)

Історія чорної борщівської сорочки сягає у глибину віків. За легендою, під час татарської навали у кількох придністрянських селах Борщівського краю загинули усі чоловіки. Тоді дружини і дівчата на знак жалоби від непоправної втрати поклялися протягом семи поколінь носити траур, вишиваючи сорочки лише чорною барвою... Покоління,  яке народилося на початку ХХ століття, було останнім, пов'язаним цією клятвою.
Чорні сорочки,які здавна вишивали  на Борщівщині, були оберегами, прикрасою, матеріальною необхідністю і духовною потребою  наших краян.   Чорну борщівську сорочку  вишивали на всі випадки: до шлюбу, на неділю і свята, на смерть, а також на будень. На щоденних сорочках – невеликі узори на рукавах та біля шиї. Оригінальними були святкові вишиванки – рукави повністю зашивали чорними нитками. Це нагадувало ріллю на селянському полі.  Її пронизували червоні, зелені,  жовті і фіолетові цяточки, квіти або орнамент.  Іноді використовували для узорів оранжеві та вишневі кольори. Узори мали вигляд зламаних ліній. Як не дивно, але чорне вишиття на сорочці ніколи не виглядало печальним,навпаки, — сорочка була  ошатною і дуже колоритною. Швидше за все, вишиття чорним виглядає  як пошанування матері-землі, асоціюючись з родючими  подільськими чорноземами, з одвічною надією на урожай, а,отже, і  на життя.  В землю кидають золоте зерно, котре згодом проростає тугим колоссям. На наших полях можна побачити жовті соняшники,  червоні маки, сині волошки, білі ромашки... Тому, коли дивишся на борщівську чорну вишиванку, ніби бачиш усю цю красу, що проростає із землі. Мабуть, і наші предки, які з ранньої весни  і до пізньої осені працювали у полі, не могли не пройнятися цим   дивом, щоби взимку потім передати його на полотні.

Яка ж вона, чорна борщівська сорочка? Пізнати її дуже просто: вшита з конопляного полотна, густо вишита чорною  бавною,  з уставкою та морщинкою на рукаві. У типових борщівських чорних сорочках  майже вся поверхня рукава зашита чорною бавною – так  називали  нитки (пухкі,  зсукані з вовни, переважно чорного кольору). І вишивали ними здебільшого лише у селах над  Дністром.  До  початку ХХ століття такі нитки виготовляли з  вовни овець, а пізніше їх  замінили фабричними.  Вишивка на рукавах  мала  три частини: уставку, підуставку (або морщинку) і рукав – до зап'ястя.

Вишивка на уставці була майже повністю чорною.  Іноді на ній   нашивали квіти.  Під уставкою вишивали  морщинку (її часто називали  ще підуставкою). Це – верх рукава, який з'єднувався з уставкою. Морщинку  також вишивали чорною бавною, але  колодкою – своєрідною технікою, котра, на жаль, втрачена. Морщинці властивий чіткий на чорному тлі орнамент, вишитий темно-вишневими нитками, – маленькі букетики квітів, або  часом ромб з «відростками» по кутах – старовинна праукраїнська сварга (свастика), символ сонця, руху життя. Від морщинки до зап'ястя рукав вишивали  широкими або вузенькими косими смугами чорного кольору. Це могли бути рослинні орнаменти  - з листя, квітів, гілочок... На грудях  сорочку вишивали вздовж пазухи двома широкими чорними смугами, як і на плечах. Часто  поміж ними  була чудова мережка...

За народними уявленнями, в сорочку могли перейти  властивості характеру  (лінощі, сварливість, працьовитість), фізичний стан (хвороба, здоров'я) тієї людини, котра її носить. І, навпаки, сорочка могла  передати бажані і небажані прикмети, тому її ніколи і нікому не позичали. Крім того,  на Борщівщині існувало повір'я, що через натільну сорочку можна зняти «вроки», причарувати або заподіяти якесь зло навіть без присутності самої людини.  Старенькі люди згадують, що вишивальниці роботу завжди починали з молитви. А потім лише зі світлими думками  вишивали, роздумуючи над долею своїх дітей, над чимось добрим і світлим.  Ніколи не сердилися, не обмовляли, не нарікали. Бо вважали, що негативні думки перейдуть у вишивку, а потім відобразяться на долі тих, кому воно призначалося. Якщо вишивали весільне вбрання, то співали пісень про кохання, про добру долю, якщо то шилися сорочки на смерть, то й настрій був відповідний – згадували тих, котрі вже відійшли з цього світу, співали про далеку молодість, про те, що не вернуться минулі  літа. Старі жінки при вишиванні  розповідали бувальщини, які нібито траплялися з ними чи  їх знайомими.

Довідка про колекціонера.

Віра Григорівна Матковська народилася у східно-подільському містечку Гайсині на Вінниччині у багатодітній сім'ї. У дитинстві на родинні свята чи урочисті події колекціонерка разом із своєю сестрою одягали вишиті мамою сорочки. Як родинну реліквію зберігає сім'я Матковських вишиту безрукавку («горсетик»), який мама придбала ще у 1950-х роках, відпочиваючи у Моршині.

Закінчивши середню школу, Віра вступила до Київського технологічного інституту. Згадує, що тоді, в 1970-х роках, серед молоді досить модно було носити якісь елементи народного одягу: сорочки, кептарики до джинсів чи спідниць. Вона сама в такому одязі ходила на лекції, до театру. Особливо "франтові" були ті, хто мав речі з "бабусиної скрині", але таких було дуже мало. Здебільшого одягали сучасні вишиті блузки чи сорочки.

Після закінчення інституту Віра з чоловіком Анатолієм (теж подолянин з Кам'янця-Подільського) отримали скерування у Тернопільську область. По приїзді молоде подружжя потрапило на місцевий мистецький фестиваль "Золота осінь" у Борщові й, за словами Віри, "ахнули": такого дива їм ще не доводилося бачити. Самодіяльні мистецькі колективи красувалися у традиційних костюмах: що не село – свої сорочки, ніби однакові, але такі різні! Віра сама вишивала, бо ще мама привчила її з сестрою до цього, але Тернопілля зачарувало її. "От тоді все й почалося", – говорить вона, коли її питають, як стала колекціонером. Хоча не погоджується застосовувати цього визначення до себе: "Ну який я колекціонер. Це мій настрій, бажання, моя любов, це мій світ...".
Звичайно, колекція Віри Матковської постала не одразу. Спочатку, захоплена узорами на старих жіночих сорочках, вона відшила собі блузку. Проте, побачивши нескінченне розмаїття узорів і технік на старих сорочках, зрозуміла, що ліпшого не створить, а от шедеври жіночого рукоділля, що зникають, потрібно обов'язково віднайти і зберегти. Захоплення було підпорядковане, найперше, фінансовим можливостям сім'ї: на життєвій ниві буває всяке, переживала родина й скрутні часи.

Багато років відмовляла собі у будь-яких жіночих примхах і радощах заради колекціонування. Не завжди це розуміли знайомі й друзі. Тому Віра дуже вдячна своєму чоловікові за те, що завжди поділяв та підтримував її захоплення. Формування колекції було б неможливим без його моральної – і матеріальної підтримки. Донечки також з повагою ставляться до маминої справи. Як колись Вірині батьки без менторства й примусу прищепили своїм дітям любов до рідного народу й України, так і подружжя Матковських своїм життєвим прикладом виховало гідних своєї Батьківщини донечок. Людмила та Юля сучасні дівчата, які дотримуються найновіших тенденцій у моді, проте не соромляться одягати національне вбрання та розмовляти рідною мовою не лише в Києві, де вони зараз мешкають, а й в інших столицях світу, куди їх кликало навчання чи провадили службові справи. Навіть більше, їм вдалося "заразити" своїх ультрамодних друзів, які також уже дефілюють у вишиванках з джинсами.

Останніми роками Віра Матковська активно працює на ниві відновлення вишивального промислу на Борщівщині. Вона залучає до праці жінок з наддністрянських сіл, даючи їм замовлення відшивати давні узори на сучасні чоловічі сорочки чи жіночі блузи, які потім роздаровує своїм друзям і знайомим.
Багато енергії, натхнення й любові до народного мистецтва вкладає збирачка у популяризацію та розвиток місцевих традицій вишивки. Її сорочки безкоштовно використовують у концертах артисти Тернопільської філармонії, зокрема, вокальне тріо "Солов'ї Галичини", філармонічний хор. А хто з Тернополя не милувався під час концертів розкішними вишиванками учнів хорової школи "Зоринка"! Завдяки митцям оригінальні пам'ятки з Борщівщини, а не сценічні ерзаци бачать в усіх куточках України та за кордоном. Власне в цьому перевага приватної колекції, що в такий спосіб може прислужитися людям. Сорочками з колекції так само безкоштовно послуговуються студенти та самодіяльні колективи – учасники народних вертепів Тернополя й Борщова.

Двері її квартири відчинені для дослідників українського традиційного мистецтва, художників, майстрів народної вишивки, музейних працівників. Колекцію оглядали Петро Гончар і Ніна Матвієнко, після чого у Віри склалися щирі дружні стосунки з прославленою співачкою. Сорочки з колекції нині є в гардеробі оперної прими Марії Стеф'юк, в артистів відомого львівського дуету "Бандурна розмова". В 2006 році вокальне тріо Тернопільської філармонії "Солов'ї Галичини" виступало у Маріїнському палаці на дипломатичній зустрічі за участю Президента України Віктора Ющенка. Артистки, як завжди, були одягнуті у розкішні борщівські вишиванки з Віриної колекції. Наприкінці вечора Віктор Андрійович з дружиною підійшли до дівчат. Президент, глянувши на вишиване різнобарв'я квітів на полотні, сказав: "Катю, такої сорочки ти ще не маєш...". Перша леді поцікавилася у тернополянок, звідки таке вишукане вбрання. А за якийсь час Катерина Ющенко на черговій офіційній зустрічі була вбрана в сукню, пошиту й оздоблену за мотивами традиційних борщівських сорочок. На таку модель сукні дружину Президента надихнули сорочки зі збірки Віри Матковської.

По-різному потрапляють сорочки до колекції. Починала купувати на базарах. Окремі екземпляри – дарунки друзів і знайомих. Іноді збирачка виїжджає у своєрідні міні-експедиції, аби придбати якийсь цікавий екземпляр сорочки (зазначимо, що не завжди добре збережений). І тоді доводиться прати, і чистити, і реконструювати втрачені фрагменти вишивки. Вона насолоджується дотиком до живого минулого; через домоткане полотно, ручнопрядені нитки, безлічі стібків, якими можна було б накрити всю планету, відчуває тепло жіночих рук, які витворили таку красу. Кожна сорочка (їх вже кілька сотень) має свою історію, зібрану й збережену для нащадків зусиллями Віри Матковської. Без її завзяття, цілеспрямованості, особистих матеріальних затрат багато сорочок просто б загинули для прийдешніх поколінь.

Заповітна мрія збирачки – створити Музей-студію чи мистецьку галерею, де діяли б виставковий зал, майстерня для всіх охочих оволодіти традиційними прийомами мистецтва вишивки, був відкритий прокат сорочок та інших компонентів традиційного подільського вбрання для молодят, які хотіли б стати на весільний рушничок в особливій українській національній ноші. Адже більшість сорочок у колекції – весільні, і добра енергетика пращурів на щастя, на долю передасться молодятам.

Всеволод Кисілевський,

West-info.if.ua



« Повернутись на попередню сторінку
© 2010-2024 Всі права збережено. Борщівські сорочки. Розробка та просування сайта: AbcSite.net