Хтось купує собі перли і діаманти, а Віра Матковська із Тернополя колекціонує вишивку. І не абияку, а борщівську. Про кожну річ зі своєї збірки жінка каже: “Це наче стара картина, яку не відтворить жоден митець”.
Ідея збирати автентичні сорочки, запаски, фартухи, крайки, кожухи із унікальним вишиттям виникла в уродженки Вінницької області у 1989 році, коли вона із сім’єю перебралася до містечка Борщова на Тернопільщині. Багата орнаментація місцевої вишивки вразила пані Віру з першого погляду. І вона, часто на шкоду сімейному бюджету, взялася за створення колекції. Нині у збірці – кілька сотень виробів.
— На одному концерті я побачила борщівських жінок у розкішних вишиванках і ахнула, — зізнається Віра Матковська. — Так захотіла таку сорочку, що гинула. Першу сорочку мені вишивали два роки зі старовинного зразка. Лише чорних ниток на неї пішло сто мотків. Заплатила “страшні” на ті часи гроші...
Згодом вона купувала раритетне вишиття на ринку, у знайомих та у літніх жителів борщівський сіл. Кожного разу не могла натішитися новопридбаною річчю – всі здавалися шедеврами. Дивувало насамперед те, що жоден узор на вбранні не повторювався, а суцільно вишитою була не лише передня, а й задня частина одягу. Один виріб іноді гаптувався двома-трьома техніками. Такого у світі не робив і не робить ніхто!
Із понад ста відомих в Україні технік вишивання подільські майстрині володіли половиною. І якщо півхрестиком, хрестиком, стебнівкою, низинкою, кучерявим стібом, гаптуванням, ланцюжком сучасниці мережать тканину й досі, то техніка „колодки” втрачена повністю.
“З лицевого боку вишивка мала вигляд килимової фактури, укладеної з косих стібків-півхрестиків, — пише у своїй книзі „Подільська народна вишивка” Людмила Булгакова-Ситник. — Специфічним було те, що поверхню тканини оздоблювали чергуванням двох різних по висоті прилягання до тканини рядів півхрестиків... “Колодками” зашивали фонові площини та виконували геометричні, рослинні мотиви на уставках жіночих сорочок, використовуючи тільки вовняні нитки – “бавну”. Коли у 1940-х рр. зі споживацького ринку зникла вовняна пряжа для вишивання, сільські вишивальниці перестали оздоблювати сорочки технікою “колодки”. Таким чином техніка була забута і до певної міри втрачена... У 1950-х рр. серед молодих жінок нею ніхто не вишивав”.
Знамените вишиття наносили на домоткане конопляне полотно, і серед інших воно вирізнялося трагічним чорним кольором. Через сучасну Борщівщину колись пролягали “урожайні від крові”, за словами етнографа Зенона Грушкевича, шляхи татарських орд. Трагізм буття місцевих жителів природно відбився на елементах одягу. За легендою, татари у черговий набіг вщент зруйнували одне поселення, вбили чоловіків, а дівчат і жінок забрали у неволю. Ті, хто врятувався, поклялися протягом семи поколінь носити жалобу і вишивати одяг лише чорними нитками. У такому вбранні одружувалися, хрестили дітей, помирали. Й нині бабусі з борщівських сіл просять рідних неодмінно поховати їх у старовинній “чорній” сорочці. Кажуть, що за цим оберегом їх упізнають на тому світі батьки, чоловіки, вся родина.
Колекція Віри Матковської складається в основному зі старовинного вбрання, однак зараз жінка намагається поповнити його „післявоєнним”. У ньому візерункові барви значно веселіші.
Одяг із своєї збірки пані Віра іноді дає на прокат артистам і молодятам. На одягнутих у „борщівські” сорочки солісток вокального тріо Тернопільської філармонії „Солов’ї Галичини” звернуло якось увагу у Михайлівському соборі Києва подружжя Ющенків, а невдовзі дизайнер Роксолана Богуцька отримала від першої леді країни замовлення на етномодернову сукню. У лютому цього року на дипломатичному прийомі у Маріїнському палаці Катерина Ющенко вже красувалася в унікальному наряді у борщівському стилі. Його відновлені зразки Роксолана Богуцька роздобула у віддалених наддністрянських селах Тернопільщини.
Виробам, які Віра Матковська недавно показала на виставці в обласній філармонії, – по кілька сотень років. Дивно, але нитки на них анітрохи не втратили свого забарвлення.
— Коли я вперше випрала стару сорочку, майже вся фарба на ній потекла, — каже колекціонерка. — Багато років вишиття лежало у мене не пране, бо я боялася його пошкодити. Потім підшукала найделікатніший засіб – „Ваніш” і тепер спокійно перу вироби у машинці з температурою води 30 градусів.
Тернополянці неодноразово пропонували продати колекцію, але вона жартома відповідає – вам не вистачить грошей. А ось передати збірку на зберігання у музей вона згодна, адже тримати унікальні речі у двокімнатній квартирі дуже незручно.
Матеріали з газети "20 хвилин"
« Повернутись на попередню сторінку