Довгими зимовими вечорами чи не в кожній хаті у селах Борщівського району жінки вишивають. Повелося це здавна, коли дівчата готували собі весільне вбрання, вийшовши заміж — чоловікові й дітям сорочки, а коли в очі заглядала старість, вишивали вдяганку, в якій відходили в інший світ. Сорочки передавали у спадок, вони служили оберегом для багатьох поколінь. Час вносить корективи у крій, тканини, нитки, візерунки. Але незмінною залишається любов до її величності борщівської сорочки — унікального явища нашої культури.
Етнографічний клондайк
Уляна Яремій, працівниця Борщівського краєзнавчого музею, розповідає, що сорочку собі вишивала дві зими. Її бабусю видали заміж у чотирнадцять літ, тому сорочку вона вишивала вже після заміжжя. Уляниній матері у спадок перейшли сорочка, дві горбатки (безрукавки), дві крайки (пояси), дві запаски (фартухи), а дочок у неї три. Поділила усіх, як могла. Бабусина сорочка за традицією дісталася наймолодшій, котра залишилася вдома, а пані Уляна — найстарша. Дуже хотілося мати таку сорочку, як була в бабусі, тож узялася вишивати.
Рукави її сорочки помережані чорними нитками. Вони символізують зорану ріллю. Чорний колір характерний для борщівських сорочок. Одні кажуть, це шана землі, інші — що так виливали тугу жінки за чоловіками. Вчителька-пенсіонерка Ганна Миколаївна Матійчук із села Більче-Золоте також береже чорну бабусину сорочку. Каже, у чорних сорочках навіть заміж виходили. Нібито сім поколінь жіноцтва Борщівського краю мали носити такі сорочки на знак жалоби за загиблими чоловіками. Змінилося більше семи поколінь, а традиції живуть. Щоправда, її донька Ольга вдягнена у веселішу, вигаптувану квітами сорочку вже своєї бабусі. У свою чергу, пані Оля вишила сорочку десятирічній доні Оленці.
Найважливіше, що цей ланцюжок не переривається. У вишиванці ніби зашифрований генетичний код роду. Матері вишивають малечі сорочечки, починаючи з дитсадка. Підрісши, дівчатка вихваляються, чия сорочка гарніша. А якщо вона з бабусиної чи прабабусиної скрині, то стає предметом особливих гордощів. Модниця у вишиванці і джинсах на дискотеці не дивина. У Борщівському аграрному коледжі у Шевченків день усі приходять на заняття у вишиванках.
Мода і потреба не дають загинути давнім традиціям. Тут навіть фестиваль три роки тому започаткували: «У Борщівському краї цвітуть вишиванки». Кожен, від голови райдержадміністрації, ініціатора й натхненника цього свята Івана Чепесюка до найменшої дитини, — у вишиванці. Кожне село демонструє свої строї, традиції, співанки... Справжній етнографічний клондайк. Тут навіть Богородицю зодягнули у борщівську вишиванку. Можна сперечатися, чи доцільно це з точки зору релігійних канонів, однак у художників своє світосприйняття.
Бабусі — мов грецькі богині
Справжня берегиня і знавець борщівської вишивки — старший науковий працівник Борщівського краєзнавчого музею Наталя Николин. Вона багато літ вивчає її і не перестає дивуватися цьому феномену. Мистецтвознавці кажуть, що більше ніде в Україні не побачиш такої дивовижної краси, витвореної жіночими руками. У ній закарбовані фрагменти трипільської культури. В узорах повторюються елементи магічних знаків, що є на викопаних на місцевих городах горщиках тієї доби. А ще вони вражають технікою вишивання: колодка, хрестик, хрестик з підстилом, низь, кучерявий стіб, гаптування, гладь, ланцюжок, стебнівка... Деякі безнадійно втрачені. Та й навряд чи можна їх повторити на нинішньому полотні. Адже давні сорочки вишивали в основному на вибіленому на придністровських берегах домотканому конопляному полотні. Це вже потім прийшли льон, штапель, поплін та інші фабричні тканини. Змінювалися й нитки. Лише тут вишивали нитками з чорної овечої вовни, що не линяли. Їх називали бавною. Згодом з’явилися волічка, сухозліть, бісер, пацьорки, лелітки, муліне... Крій також із часом мінявся. Для давніх борщівських сорочок характерні плечові вставки, тут кажуть — уставки. Вони дещо сковували рухи, зате робили поставу гордою і величною. На старих світлинах бабусі й прабабусі нинішніх модниць — мов грецькі богині.
На зміну строгим геометричним орнаментам приходили легкі квіткові мотиви. Якщо раніше вишивальниця обов’язково вкраплювала обереги від вроків, то на пізніших сорочках цього нема. Зате борщівська сорочка заграла усіма кольорами. Це по-своєму гарно. І все ж чорна сорочка — неперевершена. Її оцінили і Катерина Ющенко, і Юлія Тимошенко, й інші відомі люди, яких бачили у такому вбранні.
За чорною борщівською сорочкою розгорнулося справжнє полювання в Україні й за кордоном, колекціонери ладні платити за неї чималі гроші. Борщівськими селами не раз проїхалися «чорні археологи», вимітаючи зі скринь місцевих господинь усе менш-більш цінне. Не кожен при нинішньому безгрошів’ї втримається від спокуси продати вишиванки, хоч люди вже усвідомили, яким багатством володіють. Щоправда, тоді, як більшість його втратила.
Заграниця німіє
Коли Віра Матковська, переїхавши жити до Борщева, потрапила на якесь районне свято, була вражена: такої краси не доводилось бачити. Сама родом з Поділля, але вінницького, вона змалку кохалась у вишивці, але те, що побачила на Поділлі Подністровському, пробудило жагу до колекціонування. Відомий науковець Людмила Булгакова-Ситник каже про цю колекцію: «Я була вражена незвичайною збіркою чоловічих та жіночих вишиванок. Дві доби минули в перегляді та обговоренні близько півтисячі сорочок!» Згодом вона допоможе Вірі Матковській випустити фотоальбом «Борщівські сорочки» українською та англійською мовами.
Найдавніші сорочки з її колекції датовані кінцем ХІХ століття. Орнамент на жодній сорочці не повторюється. Якщо тепер вишивальниці часто запозичають візерунки одна в одної, то старовинні сорочки не мають двійників. Та й пані Віра колекціонер не традиційний. Вона не ховає свій скарб, а щедро ділиться з іншими. Зодягає у вишиванки окремих виконавців, як ось вокальне тріо «Солов’ї Галичини», й цілі хорові колективи. Скажімо, дитячий хор «Зоринка». Він часто перемагає у міжнародних конкурсах. Заграниця просто німіє перед борщівськими вишиванками, в які зодягнуті юні хористи. Але Віра Матковська вважає, що колекцією можуть милуватися значно більше людей, і мріє про створення музею-студії з виставковою залою, з класами, де можна навчати дітей забутій техніці вишивання, з прокатом сорочок. Дедалі частіше молоді люди бажають стати на весільний рушник у народному строї. Чому б не допомогти їм?
Кілька років тому Віра Матковська переїхала до Тернополя. Думала, тут буде більше можливостей для втілення її задуму. А чиновники зодягнулися у вишиванки, клянуться в любові до неньки-України, але... багатюща колекція Віри Матковської поки що недоступна тернополянам і гостям міста. Пані Віра розповіла мені таке. Якось вони з чоловіком у Петербурзі пішли повечеряти до ресторану. Зодягнулись у вишиванки, чим викликали справжній фурор. Їй пропонували будь-які гроші за сорочки. Не продала. У чужих світах уміють цінувати наше мистецтво. Коли ж ми навчимося це робити? Невже у Тернополі не знайдеться приміщення для колекції Віри Матковської? На кожному кроці — бари, магазини, банки, а що для душі?
Автор: Любов ЛЕВИЦЬКА.
« Повернутись на попередню сторінку